Вознесенськ знайомий і незнайомий

Місто Вознесенськ – це невелике містечко, яке раніше грало значну роль в історії Новоросійського краю. Спочатку, при заснуванні як місто, що повинне було стати столицею Новоросійського краю, а потім — як центр військових поселень, відомий на півдні Російської імперії.

Місто стоїть на перехресті доріг на Одесу, Кри­вий Ріг, Київ, Миколаїв, Крим. Багато в чому його розвиток пов’язаний з таким географічним положенням.

Перші поселення на території Вознесенського району було засновано багато віків тому. Поблизу міста Вознесенська в передвоєнні роки знайдено кістки мамонта, виявлено рештки поселення та скарб бронзових знарядь праці (сокири-кельти, серп, долото), кургани скіфських часів, два поселення перших століть н.е. та римські монети II століття н.е.

На нашу думку, історія міста починалась з поселення, задачею  якого була охорона Соколецької переправи. За легендою, поселення було засноване на пагорбі, воно й логічно: необхідно бачити об’єкт  охорони. А найкраще видно переправу і через Буг, і через Мертвовод з пагорба, що знаходиться в районі, який називається Болгарка.

000-sobor-yakiy-znahodivsya-na-mistsi-zosh-2-kinets-hih-st

Чому цей район так назвали – Болгарка?  Назва пішла від того, що першими оселилисть в цій місцевості болгари, які згодом переселились в Болгарію. У кінці XVIII — перших десятиліттях XIX століття під час російсько-турецьких воєн болгари масами переселялися у Російську імперію, рятуючись від турецьких репресій щодо християнського населення. Значна кількість болгар до 90-х років XVIII століття увійшла до Бузького козачого війська і була розселена в околицях Бобринця і Вознесенська.

Історія вознесенської землі пов’язана з Великим Литовським Князівством. Литовський князь Вітовт (1392—1430 р.) під час походів на південь розширив свої володіння до Чорноморського узбережжя, спорудив своє укріплення (в районі мікрорайону Болгарка). Урочище Соколи згадується польськими хроністами, у історичних документах 1430 року підтверджено його існування (нанесене на тогочасну карту) як фортеця Соколи (пізніше Соколець). Під час одного з набігів кримських татар у кінці XV ст. фортеця Соколець та ряд інших були зруйновані і більше не відроджува­лись.

 У 1734 році після виникнення Нової Січі саме тут, на горі, козаки збудували запорізьке поселення – слободу Соколи, від якої веде свою історію Вознесенськ. Про ті давні події розповідає стара легенда. Вона не зберегла імен героїв, але до нащадків донесла їх звитягу та відданість рідній землі.

0282797524

Чимало незвичайних легенд живе на вознесенській землі. Ось одна з них: «Шуміла тирса в безкрайньому степу, коли завивали вітри на високій горі. То ж не вітри, а стріли татарські. Засіла нагайська орда на тій горі і люто відбивалася від запорожців. Ніяк не могли степові лицарі перейти річку під горою, не один уже впав у її мутні хвилі.

І став тоді перед славним військом запорізьким сивоусий бандурист. Заспівав козакам про землю рідну, про горе, яке несла для люду нашого орда, про плач козаків-невільників на турецьких галерах. І стрепенулася козацька душа, сповнила серце відвагою. Кинулися хоробрі лицарі вперед, перепливли річку, а прудкі коні швидко винесли вершників на гору.

300px-map_of_voznesensk_namestnichestvo_1796_-small_atlas

Багатьох ворогів порубали — постріляли козаки, а за недобитками кинулися в степ. На горі залишився лише один бандурист, тяжко поранений турецьким ятаганом. Добивши ворога в степу, повернулися козаки до гори. Напоїли свого натхненника співця водою з рідної річки, але й вона його не змогла  врятувати, помер старий співець – похоронений з почестями. Насипали над ним високу могилу. З того часу на ту могилу завжди зліталися степові Соколи-боривітри, гніздилися і виводили своїх молодих соколят. І це не випадково. Старі люди казали, що той бандурист – козак був, як отой ясний сокіл степовий, сміливим та відважним.

101-kazeniy-sad

Збудували тоді запорожці на тій горі свою слободу та й назвали її Соколи. І стояли в ній постоєм, вартуючи рідну землю від ворогів. А річку під горою назвали Мертвоводом, бо в її водах загинуло багато бойових побратимів. Наприкінці XVIII ст. слобода Соколи стала адміністративним центром Бугогардівської паланки і разом з тим була міцним оборонним пунктом проти татаро — турецьких набігів. Запорожці утримували в цьому місці переправу через Південний Буг, яка так і звалася – Соколина».

Через Сокольську переправу йшли валки чумаків з сіллю з Сиваша та чорноморських лиманів до різних куточків України.

На початку XVIII століття вздовж Південного Бугу, на землях між гирлами річок Мервовод і Гнилий Сланець, було розташовано полк, який дістав назву Арнаутського. Військове керівництво полку знаходилося в Соколах, а з 1785р. — й канцелярія Бузького козацького війська, покликаного виконувати роль прикордонного.

У 1785 — 1786 роках у станиці Соколи  був розквартирований Бузький єгерський корпус з двома козацькими полками на чолі з генерал — майором Михайло Іларіоновичем Кутузовим, який тут деякий час жив.

2 жовтня 1789 року за клопотанням генерал — фельдмаршала Г. О. Потьомкіна було закладене поселення Вознесенськ. Через 6 років, 27 січня 1795 року, царським указом російської імператриці Катерини II було засновано місто Вознесенськ та Вознесенське намісництво і названо місто на честь церковного свята — Вознесіння Господнього.

До намісництва ввійшло 12 повітів: Вознесенський, Херсонський, Єлисаветоградський, Новомиргородський, Богопольський, Тираспольський, Єленський (Балтський), Ольгопольський, Уманський, Єкатеринопольський, Чигиринський та Черкаський. До Вознесенського намісництва включалися також міста: Очаків, Миколаїв, Берислав, Одеса, Овідіополь, Дубосари, Григоріополь.

В районі Болгарка в око впадає велична церква Казанської ікони Пресвятої Богородиці. Церква споруджена в 1891 році. Вона була одним з чотирьох православних храмів міста, і є єдиною, що збереглася у Вознесенську з ХVІІІ ст. до наших часів. Церква побудована в стилі класицизму.

Сьогодні споруда відновлюється, встановлений склопакет змінив її початковий вигляд, вражають ролети на вікнах, які не відповідають стилю споруди. А провісити по стіні історичної споруди ХVІІІ ст. електричний кабель та прикрутити плафон – просто злочин. Ми бачимо, як культова історична споруда набуває вигляду простого офісу.

Біля церкви знаходиться Болгарське кладовище. Воно одне з самих старих у місті. На ньому поховано багато визнаних людей.

005-vulitsya-sobornosti-1959-rik

В центрі міста є мост через річку Мертвовід. Міст з’єднує дві частини міста між собою – найстарішу Болгарку та більш сучасну – центр міста та його нові мікрорайони.  До другої світової війни 1939 – 1945 років у місті існувало 2 мости через річку Мертвовід. Один невеличкий – там, де знаходиться сучасний міст і другий, великий, пристосований для переміщення транспорту – в районі харчосмакової фабрики. Цей міст існував з часів заснування поселення Соколи. Весь автотранспорт, який рухався в сторону Миколаєва, їхав  по вул. Соборності (Леніна) через міст на вулицю Сокольська (Островського) і потім звертав в кінці вулиці на трасу. Але під час війни у 1941 році великий міст було розбомблено.

Під час тимчасової окупації німці розраховували, що залишаться тут назавжди, і почали буду­вати міст через річку Мертвовод в тому місці, де він і зараз знаходиться — по вулиці Київській (Жовтневої революції). Для будівництва моста німці зганяли сотні й ти­сячі військовополонених і громадян міста. Для бу­дівництва опор моста вони по-варварськи знищили пам’ятники культури, гранітні надгробки могил. Особливо німці поглумилися над могилами єврейсь­ких кладовищ у місті й на Болгарці. Але закінчити будову мості німці не встигли.

В 1944 році, після звільнення Вознесенська, силами громадян міста та військових частин було закінчено будування нового великого мосту, а старий, розруйнований так і не відновили.

Протягом 1945—1946 рр. міст був споруджений і вступив у експлуатацію. Настил моста був дерев’я­ним, покритим зверху бруківкою із граніту. В 1987 році було прийнято рішення про заміну настилу і дерев’яні перекриття замінили залізобетонними.

До жовтневої революції цей будинок належав відомому адвокату  за прізвищем Поза, німцю за походженням. Адвокат Поза був прогресивним і авторитетним громадянином нашого міста, користувався великою повагою у людей. Його нащадки живуть в місті й сьогодні. За ініціативи адвоката в 1910 — 1912 р. в місті було побудовано школу для бідних дітей за власні кошти.

Одна з найстаріших вулиць міста – вулиця  Одеську (Кірова). Вона знаходиться в центральній частині міста. Ця частина міста була спланована архітектором інженер-полковником Францом Деволаном та підполковником інженерної служби Андрієм Шостаком у 18 столітті. Вони входили до складу будівельної комісії, яка працювала під керівництвом інженера — генерала Івана Князева.

Вулиця Одеська перейменована в Кірова була в 1934 році. Вулиця Одеська до самого села  Прибужани вважалася ярмарковою площею та ринком худоби. Потім вона стала ринком найманої праці, де зупинялись охочі найнятись на роботу. А таких було дуже багато.

В будинку № 251 по вули­ці Одеській під час ремонтних робіт виявлено два підвали, що знаходяться один під другим. В час Вітчизняної війни там, очевидно, переховувались наші українські воїни, на стінах виявили напи­си: «Помремо, але не здамося фашистам!» Над верхнім підвалом будівельники обладнали кілька квартир, а нижній, з написами, замурували.

В центрі міста у 18 – 19 ст. багаті купці півдня України Зельцер, Єрофєєв, Зайчик, Кібрик, Штільштейн, Петренко, Мохортов, Сухоруков, Добровольський, Кулашкін  будували свої дома, тому що місто на той час швидко розвивалося і знаходилося на перехресті багатьох доріг.

Вся вулиця Одеська була запруджена різними майстер­нями, лавками, булочними, їдальнями, ювелірними магазинами, ресторанами, пивними.

Вздовж  вул. Одеської від вул. Центральної (Синякова) до Будин­ку культури, а згодом і кінотеатру «Україна», що­річно з початку весни і до жовтня постійно вла­штовувалися різноманітні платні атракціони, кару­селі, щорічно бував у нашому місті цирк «шапіто». Прямо на вулиці виступали циркачі-канатохідці, важкоатлети, акробати.

В 1917—1918 рр. у нашому місті гастролював цирк відомого дресировщика звірів Володимира Дурова. Артисти цирку і звірі перебували в заїжджому дворі і готелі Шлегеля,  який знаходився на розі вулиць Марийська (імені Євгенії Бош) і Одеської (Кірова). В дуже важких умовах відбувалися гастролі цир­ку в нашому місті, йшла громадянська війна, про­довольства не вистачало, багато звірів загинуло через те, що не було чим їх годувати. Володимир Дуров ледве вибрався з Вознесенська.

Ще в перші роки ХХ ст.  на повороті ву­лиці Одеської в бік Прибужан на розі вулиці Плавневої (Котовсь­кого) знаходились фаетонні майстерні громадян Пидини та чоловіка Євгенії Бош. Потім в майстернях Пидини, які були націоналізовані в 30-і роки, були влашто­вані теслярні майстерні для навчання школярів про­фесії теслі (плотника). Ці будинки в роки війни були зруйно­вані.

В 1932—1933 рр. у місті була організована школа комбайнерів. Вона неодноразово міняла профілі підготовки кадрів для сільського господарства.

Спочатку школа готувала трактористів на тракто­ри «Фордзон», потім — комбайнерів. Не випадково вулиця Мертвоводська тоді була перейменована у вулицю Комбайнерів. Після війни вона стала вулицею імені генерала Танасчишина. Спочатку школа трактористів розташовувалася в приміщенні, де зараз гуртожиток СПТУ — 32, по вулиці Соборності (Леніна) на розі з вулицею Танасчишина. В цьому приміщенні до 1932 року був парткабінет, потім народний суд, а згодом — школа. Після Великої Вітчизняної війни школі трактористів були пере­дані приміщення колишнього міського млина, який був розрушений у період війни. Потім поступово школа забудовувалася новими будинками. Зараз це СПТУ-32.

Ще до революції і в перші роки Радянської влади в місті існували:

— центральний ринок — територія нинішнього ринку;

— ярмаркова площа — займала території скве­ру Будівельників, нинішньої площі Соборності (імені Леніна) і скверу Будинку культури;

— ярмаркова площа і ринок худоби — територія від кінця вул. Одеської (колишньої Кірова) — до са­мих Прибужан.

Територія, де знаходиться сквер Будівельників, Міська Рада та Будинок культури раніше була Ярмарковою площею. Тут були постійні ярмарки, які проводилися щоденно, але особливо великі — по суботах і неділях. Від вулиці Одеської (Кірова) — до будівлі школи № 1, на місці якої стоїть нині музей Кібрика, і від вулиці Центральної (Синякова) до вулиці Соборності (Леніна) шикувалися підводи, гарби, кучами лежали кавуни, дині, овочі, фрукти й   сільськогосподарські продукти. Вибір був великий.

download

У 1934 році ярмарочна площа була ліквідована і площу між скверами Ворошилова і Будівельників назвали площею Леніна.

Не завжди протягом дня селяни могли продати свої продукти (зерно, овочі, баштані і інші сільськогосподарські продукти). І ось для зберігання їх на початку XX століття був споруджений, як тоді його називали — амбар на місці теперішнього Будинку культури. Це була свого роду камера схову. Люди після закінчення торгівлі на ярмарку, не реалізувавши свої товари, здавали їх на зберігання за визначену плату.

Після того, як за вказівкою Сталіна нова еконо­мічна політика була ліквідована, відпало значення колишнього амбару (нині приміщення міського Бу­динку   культури).

Перестали провадитися ярмарки, не було що зберігати із продуктів. Міського театру в нашому місті тоді не було. І ось рішенням місцевих органів було прийнято ухвалу переобладнати приміщення амбара в міський театр. У 1927 — 1928 рр., коли всі роботи були завершені, театр назвали іменем Ворошилова.

В театрі крім зали і балкону нічого не було. Не було приміщень для роботи гуртків самодіяльності і навіть гримерної для акторів, які прибували на гастролі. Таким чином версія, що в приміщенні існуючої споруди виступали видатні корифеї мистецтва, невірна.

Меморіальна дошка, встановлена біля входу у Будинок культури, символічна. Дійсно ж вони виступали в міському театрі, який був побудований у нинішньому парку Островського (казенному парку).

Після війни у розваленому будинку театру іме­ні Ворошилова стелі не бу­ло, стояли лише стіни. В партері стільців не була. Замість них як попало лежало каміння. Люди сиді­ли на них, інші стояли, але жадібно дивилися кон­церти учасників художньої самодіяльності.

На початку 60-их років ХХ ст. театр був відбудований. До передньої стіни будинку були прибудовані фойє, вестибюль, гардеробна. Зовні Будинок культури був оформлений колонами і набув вигляду, який має сьогодні.

У вересні 1820 року, проїжджаючи в  місто  Кам’янець, у Вознесенську  був О.С.Пушкін. Великий інтерес являє виготовлена Пушкіним карта України, на якій показані Вознесенськ, Очаків. В районі відзначені навіть місця переправ, які в той час існували на Південному Бузі. У нашому місті О. С. Пушкін зупинявся на поштовій станції, яка розміщувалася тоді на розі нинішніх вулиць Кірова та Євгенії Бош.

Вдруге О.С.Пушкін побував у Вознесенську проїздом в травні 1824 року, виконуючи наказ Новоросійського генерал-губернатора М. С. Воронцова відправитися в Єлисаветградський повіт і взяти діяльну участь в експедиції по боротьбі з саранчою, а потім рапортувати про виконану роботу.

За існуючою легендою, повертаючись до Одеси, карета, в якій їхав Пушкін, в районі нинішньої бійні намертво застрягла в болоті, зламалася вісь. Знову довелося сидіти на поштовій станції Вознесенська і чекати, поки полагодять карету. А від нудьги поет написав графу Воронцову відомий римований рапорт про відрядження:

«Саранча летела, летела и села.

Сидела, сидела – всё съела

И вновь улетела».

Одна з найстаріших вулиць в місті – Пушкінська. Вона знаходиться в тій частині міста, яка забудовувалася у 18 ст. На ній знаходиться багато старовинних споруд. В основному вони будувалися у другій половині ХVІІІ ст. та початку ХІХ ст. Будівлі на цій вулиці майже всі збереглися під час останньої війни. Центральна вулиця міста – Соборна — була вся зруйнована від центру до будинку культури залізничників.

Вулиця Пушкінська до революції називалася Бухтарлінською. Так вона названа на честь царського генерала, учасника Вітчизняної війни 1812 року. Вулиця Бухтарлінська була перейменована у Пушкінську у 1922—1923 рр.

На вулиці Пушкінській що ні будинок — то окрема історія. Тут на протязі десятиліть, з моменту заснування міста, жили відомі люди — воєначальники, купці, власники магазинів, квартиронаймачі, священнослужителі, лікарі, вчителі, держслужбовці.

На вулиці були державні установи, магазини та кінотеатри, молитовні будинки і винні склади. До Великої Вітчизняної війни Пушкінською вважалася і нинішня вул. З. Космодем’янської — в залізничному насипі був тунель, який з’єднував центр міста з Натягайлівкою.

Першим городничим Вознесенська у 1795 – 1796 роках був Вердеревський Миколай Іванович.

Першим і останнім Вознесенським губернатором був князь Петро Оболенський (1760-1833), дійсний статський радник, батько майбутнього декабріста.

В місті у 1795 році налічувалося 537 душ, переважно бузь­ких козаків і молдован, розташовувався міський магістрат, хлібний магазин, майстерні, намісницькі будинки. Все воно ді­лилося на 8 частин, знаходячись на відстані два кіло­метри від впадання Мертвоводу в річку Південний Буг.

Граф Зубов мріяв перетворити Вознесенськ у столич­не місто Новоросійського краю, для чого під його ке­рівництвом створюється будівельна компанія на чолі з інженером генерал-майором Князєвим, архітектором Деволаном   і   офіцером   Шостаком. Архітектор Деволан, який проектував наше місто, проектував також Одесу. На карті нашого міста з’являються  за проектом Деволана вул. Петербурзька (нині Жовтнева), Миколаївська (Леніна) на честь перебування в місті царя Миколи I, Пушкінська, Одеська (Кірова), Палацова (Синякова), Офіцерська (Кибрика), Маріїнська (Є. Бош) на честь дочки царя Миколи І – Марії Миколаївни.

Особняк на вулиці Пушкінській під № 3 розміщений в історичній частині міста. Він був побудований на початку ХІХ століття купцем, членом Вознесенського сирітського суду Василем Тихоновичем Петренко. Будівля побудована в стилі класицизму. До фасаду примикають ворота, що з’єднують будинок з сусіднім. Під вікнами неглибокі ніші. Первісний вигляд будівлі втрачений частково. В 1837 р. в нашому місті відбувались військові маневри, організовані Миколою І. Щоб розмістити військових та інших людей в місті почали будівництво заїжджих дворів. Будинок на вулиці Пушкінській, № 3 використовували як заїжджий двір. Перед революцією особняк придбав Йока Мусійович Штільштейн, який мав непоганий дохід з того, що здавав у найм понад 30 квартир, причому час­ина квартир знаходилася в підвальних приміщеннях. Якщо врахувати, що Штільштейн мав ще чудовий власний магазин, то можна уявити, яка була його вага в суспільстві. Нащадок купця В. Т. Петренко — Михайло Петренко — живе нині в Лос-Анжелесі, є членом редакційної колегії російськомовної газети «Одеський листок» і пише книгу про свого прадіда.

Місце біля цього будинку має таємницю, яка не розгадана до цих пір. Під час останньої війни в нашому місті працювала підпільна організація. До цих пір залишається в тайні доля залізничника Павла Васильєва, якого в серпні 1941 року німці повісили на дереві на вулиці Пушкінській. Хто його зрадив, чому саме в цьому місці його повісили? Відповіді на це нема.

Будинок по вул. Пушкінській, 10 більше ста років тому був власністю міського голови Вознесенська Семена Степановича ЛУЗАНОВСЬКОГО, потім в ньому жив міський голова Федір Гнатович Кухаренко, після революції будинок був конфіскований і в ньому розміщувалася адміністрація райспоживспілки.

До Жовтневої революції особняк за адресою Пушкінська, 15 належав відомому в місті лікарю і меценату Мойсею Іллічу Мараховському. Будівлю було побудовано Мараховським для своїх потреб у ХІХ ст.  Тут він жив і приймав хворих, надавав їм першу допомогу, обладнав прекрасну лікарню.

У 1917 р. змінилась влада, лікар Мараховський передав новій владі все своє нерухоме майно, «нашпиговане» сучасним по тому часу медичним обладнанням. За наявними відомостями, лікар був особою не жадібною і доброю. Про це свідчить такий факт. Передчуваючи, що за нової влади його приватній лікарській практиці прийде кінець, він вирішив наостанок щедро віддячити хоча б своїм помічникам. Покоївкою у лікаря багато років була Катерина Салтановська. Так от, Мараховський влітку 1917 р. посадив її в свій екіпаж і сказав: «Зараз поїдемо по місту, який будинок приглянеться — я тобі куплю. Пора і твоїй родині мати свій куток». Вибір зупинили на будинку, який знаходився в Натягайлівці, на початку нинішньої вул. Папаніна. Спочатку господарі відмовлялися продавати щойно побудований будинок, але лікар запропонував таку суму, перед якою вони не встояли …

На вулиці Пушкінській у будинку №23 приблизно до 1935-1936 рр. був єврейський молитовний будинок.

В Вознесенську завжди жило багато євреїв. На їх кошти в місті було побудовано 3 синагоги. Головною з єврейських синагог була синагога, що розташовувалася по вулиці Урсулова — ріг Пушкінської, де зараз спортивна школа. Ця будівля перед вами майже в незміненому вигляді. Синагога існувала до 1935 — 1936 років. Після війни, аж до побудови нового кінотеатру «Україна», в цьому приміщенні розміщався кінотеатр імені Кірова. Потім приміщення було передано спортивній школі, яка там знаходиться в цій будівлі й дотепер.

На вулиці Пушкінській у будинку №29 в середині 19-го століття проживав секретар Вознесенської міської думи Іван Прокопович Федорченко — тесть Андрія Достоєвського, рідного брата відомого письменника Федора Достоєвського. Андрій Достоєвський приїжджав до родичів і два тижні гостював у нашому місті.

Старовинна будівля, де зараз знаходиться школа-інтернат, колись належала відомому на півдні України купцю – заводчику Пішеніну, під час Громадянської війни він був контрреволюціонером, активно допомагав денікінцям, був організатором денікінської розвідки.

У 1919 році в будинку було розміщено Військовий комісаріат. Військовим комісаром вознесенський ревком призначив І. Д. Стрижака, його заступником було призначено Іллю Філіпова – відомих на той час вознесенських діячів.

В 1930 — 1933 рр. в цьому будинку працювала школа для підготовки керівників виробництва, які тоді були дуже потрібні державі.

Перед війною в цьому будинку був райвиконком, після війни — дитячий будинок.

В період НЕПу у місті Вознесенськ активно розвивалася торгівля. В 1924 — 1925 рр. на кошти багатих непманів був організований індустріальний технікум. Він знахо­дився в будинку, розташованому в дворі спортивної школи, його базою був інструментальний завод «Чер­воний технік». В 1930 році технікум був переведений у місто Ко­нотоп. Сьогодні в цій будівлі проживають городяни.

В ті часи ЗОШ №10 була чоловічою гімназією, навпроти якої знаходилася велика Дворцова площа (територія парку 1 Травня). Після революції приміщення чоловічої гімназії було передано в розпорядження Міністерства шляхів сполучення і чоловіча гімназія стала школою № 23 імені М. В. Котельмаха. До цієї школи приймалися лише діти працівників залізниці.

1883 року у Вознесенську народився і навчався в чоловічій гімназії (нині ЗОШ №10) відомий вчений-біолог Андрій Опанасович Сапєгін. В пам’ять про це на будинку є меморіальна дошка.

У 1796 році цар Павло I перетворив Вознесенське намісництво в губернію, а пізніше ліквідував її, так Вознесенськ увійшов до Ольвіопольського повіту Новоросійської губернії.

У 1803 — 1817 роках Вознесенськ був центром Бузького козацького війська. Про це свідчить напис «Военное поселение Бугской уланской дивизии свое начало восприяло в лето от Рождества Христова 1817 декабря 24» на чавунній дошці гранитного стовпа, що стоїть біля ЗОШ №10. Ви бачите цей стовп.

 Автор пам’ятного  знаку на честь військових поселень невідомий. Матеріал. виготовлення: граніт, мідь. Стиль: класицизм.

Цей пам’ятний знак є чи не найстарішою пам’яткою міста, що відображає історичний розвиток Вознесенська. Відповідно до описів початку ХХ ст., пам’ятник  початково розташовувався на одному з кутів Палацової площі, і лише потім був перенесений на своє сучасне місце. Відтак цей момент у вигляді обеліска був невід’ємною частиною ансамблю площі та мав відігравати відповідну роль акценту у сприйнятті відкритого простору перед палацом.

Вознесенськ став центром південного краю, що не могло не відбитися на його зовнішньому вигляді: зі скромної козачої станиці він прийняв вид більш-менш чистенького, підтягнутого казенного містечка з чисто військовим режимом, без будь-якого виробництва він жив життям військових поселень, майже протягом півстоліття підкоряючись умовам його історичного буття.

З 1818 року Вознесенськ знову активно забудовується, стає одним з центрів Новоросійського краю. Навколо міста розташовується військове поселення Бузької уланської дивізії, 3-і Кірасирської дивізії, яка стояла таборами на Північний Схід від міста и започаткувала село Табори.

Території, де зараз знаходяться стадіон та парк 1-го Травня, у ХІХ ст. були відведені для маневрів та огляду військ. Тут були побудовані казарми і конюшні, знаходився іподром. В 1920 — 1930 рр. тут була центральна площа міста — Дворцова площа. В ті часи на цій території не було жодного дерева. В 1924 році в центрі цієї міської площі був встановлений пам’ятник «жертвам революції», який існує і понині, але вже в парку імені 1-го Травня.

Пам’ятник ділив площу на дві частини.

На північ від пам’ятника розташувався стадіон, це ж місце служило для проведення міських заходів.

У 1934 році на місці колишнього стадіону та іподрому, в той час на центральній площі міста, проводиться розбивка і посадка нового парку імені 1-го Травня. Стадіон переноситься на місце, де були розібрані завали конюшень і казарм, на те місце, де він зараз знаходиться. Тут же, поряд з полем стадіону, була збудована 30 – метрова парашутна вишка.

В роки Великої Вітчизняної війни практично вся вулиця Соборна (Леніна) була зруйнована, конюшні та казарми були зруйновані теж і більше не відновлювалися.

Початок вулиці Кібрика — це стара історична частина міста. З нею пов’язано багато імен та собітий.

На розі вул. Леніна і Кібрика знаходився палац, в якому перебував цар Олександр 1-ий. Палац знищений під час війни.

Під час Кримської війни 1854—1855 рр. через Вознесенськ проходять війська у Крим: обози з продовольст­вом, боєприпасами, зброєю. В зворотний бік повертали­ся воєнні валки з пораненими воїнами з-під Севастопо­ля. Поранені спочатку прибували до Миколаєва, з Миколаєва до Вознесенська хворих везли паропла­вом, який зупинявся в Раковому (або як тоді називали село Раковець), а вже звідти на підводах — до Возне­сенська.

У Вознесенську було відкрито військовий госпіталь на 150 ліжок, в якому розміщали важкопоранених воїнів, які підлягали тривалому лікуванню. Будівля госпіталю збереглася до теперішнього часу, ви бачите її перед собою.

Працювати в цьому госпіталі добровільно виявили 6ажанння шість лікарів з міста Києва.

У 1870 – 1917 роках  в цьому будинку знаходився дім офіцерів царської армії. В ньому влаштовувалися бали, банкети, гуляння офіцерів і їх сімей. Нижчі чини туди не допускалися.

У роки громадянської війни в пиміщенні знову обладнали госпіталь. Стояла сувора зима 1920 року. Увечері 29 січня кавалерійський полк котовців пішов через Ракове на Вознесенськ, але атаку було відбито. В ніч на 31 січня 1920 року Вознесенськ було звільнено від денікінців. Котовський з бригадою і штабом розмістилися на Болгарці, а 402 полк — у місті. У місті Вознесенську дру­жина Котовського Ольга Петрівна Шакіна — Котовська організувала госпіталь по вулиці Леніна. Їй допомагали місцеві молоді лікарі М. Анапольський, А. Зайчик. Саме в цих боях з денікінцями за місто було поранено молодого письменника М. Островського, який  лікувався в госпіталі.

В 1928 році у приміщенні госпіталя розміщався Будинок Червоної Армії.

В період Великої Вітчизняної війни ця будова була частково розрушена, і тільки в 1950 році вона було відбудована.

До революції парк ім. Островського називався «казенним парком». Чому казенним? Тому, що створили його військові поселенці (казенні люди), поселення яких розташовувалися у Вознесенську.

В кінці XVIII і початку XIX століття по всій Росії, в тому числі й на Україні, було таке захоплення, як створення високохудожніх і архітектурних парків. На початку XIX століття було вирішено спорудити такий парк і в нашому місті. Територія парку тоді розкинулася на площі 16 гектарів (зараз — 6 гектарів). Кордони парку проходили: вул. Леніна (тоді Миколаївська) від вул. Кібрика — до вул. Шмідта (тоді Офіцерської), вул. Фрунзе, провулок Комінтерну і вул. Шевченка, включаючи території хлібозаводу і дитсадка.

Парк був розділений на дві частини: верхній парк і нижній парк. У нижній частині парку були створені зони відпочинку.

У верхньому парку були розбиті майданчики для ігор у теніс, волейбол, городки. Ця частина парку знаходилася на території нинішньо­го мікрорайону №1.

Нижня частина парку знаходилася в районі школи-інтернату і вздовж вул. Кібрика, там, де зараз атракціони. У перші роки радянської влади тут, в нижньо­му парку, ще залишалися фонтани і влітку діти купалися в них. В цьому місці щоліта у 1926 — 1928 рр. влаштовувався дитячий оздоровлювальний майданчик.

Центральний вхід до парку був з боку вул. Лені­на, де зараз ворота школи-інтернату.

Тут були облаштовані багаточисельні басейни з фонтанами, в центрі яких були встановлені мармурові фігури. Якщо йти з вул. Леніна по колишній Центральній алеї парку, прямо в центрі знаходився фонтан, з якого бив струмінь питної води вгору до двох метрів. Праворуч, між фонтаном і бесідкою (зараз там будова школи — інтернату), знаходився великий грот зі східцями вниз. І там, внизу, з двох боків улітку й взимку текла питна вода. Влітку вона була прохолодою і багато хто сходив униз, щоб вгамувати спрагу джерельною водою.

Майже поряд з бесідкою (ротондою), біля гроту, стояла ваза, виготовлена з граніту. Довгий час вважалося, що її знищили. Виявляється, вона збереглася і знаходиться у дворі школи-інтернату.

Розбивка парку була радіальною, тобто, навколо бесідки йшли доріжки і вони пересікалися доріжками, які йшли вниз від бесідки. Обабіч цих алей було висаджено багато троянд.

Справжньою окрасою та перлиною Вознесенська є царська ротонда або альтанка, як тільки не називають самий відомий архітектурний пам’ятник Вознесенська, що став візитною карткою міста. Альтанка збереглася до наших часів та своїми колонами розповідає нам про загадкове минуле нашого міста.

Цьому чуду історії – понад 170 років. 8 чудових міцних колон підтримують велику сферу купола. Стоїть на центральній алеї парка ім. М. Островського. Споруда була збудована для прийому царем та його свитою гостей – послів, дипломатів, керівників різних держав Європи. Ротонда встановлена на високому штучному пагорбі і оточена трьома кільцями терас.

В парку майже поряд з ротондою знаходиться підземний хід. За переказами старожилів цей хід веде в район Мар’їного гаю.

В казенному парку біля входу в парк з боку вул. Кібрика було побудовано царський палац,  споруджений для царя Миколи 1 і його свити в період маневрів, та міський театр, який знаходився непо­далік ротонди. Театр, мав кілька ярусів лож, про що свідчить афіша, яка збереглася, де вказані ціни на 1-ий,-2-ий і 3-ій яруси. В театрі в присутності царя виступав знаменитий актор Щепкін. В театрі виступали і були на гастролях корифеї української сцени: М.К.Заньковецька, К.Т.Соленик, М. Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, І.К.Карпенко-Карий. Приїжджали вони до Вознесенська не тільки тому, що місто в дореволюційні часи було одне з кращих на півдні України, тут був чудовий казенний парк, театр з ярусами.

У 1846 році Вознесенськ відвідав угорський компози­тор і піаніст Ференц Ліст.

У 1919 році під час куркульського повстання цей театр, а також фонтани й інші споруди парку були зни­щені. Стіни театру, залишалися десь до 1926 — 1928 рр. Вони являли собою стіни першого поверху із кругли­ми вікнами, другого і третього — з прямокутними. На південній частині споруди була збудована чотири­кутна башта, де була встановлена телескопічна ви­шка, і громадяни міста за визначену плату спосте­рігали нічне небо. При­близно в 1927-1928 рр., коли територія парку і всі споруди, які збереглися, були передані військо­вій частині, ці стіни були розібрані.

У 1963 р. територія парку була переда­на міськвиконкому, і в цей період було проведено перепланування її для посадки нового парку.

6 серпня 1941 року німці вступили на Вознесенщину і принесли нашому краю жах вйни: гибель людей, цінностей.

24 березня 1944 року Вознесенськ був звільнений від гітлерівських загарбників.

В роки війни у місті існувало підпілля. Адреса явки вознесенських підпільників — будинок по вулиці Шевченка, 9 (нині №13). Частина будинку № 9, що виходила на вули­цю Шевченка, належала залізничнику Івану Васильо­вичу Воробченко, який проживав разом з своєю дружиною Марією Григорівною і дочкою Раєю. Їх зараз нікого немає в живих, їх родичів у місті теж ми не знайшли.

Інша частина будинку належала медичному тех­нікуму, де був гуртожиток учнів. Під час війни гур­тожиток пустував, і туди поселився Георгій Якович Гончаренко, тобто «Кравець» (Портной).

У перші місяці війни до І.В.Воробченко підсе­лився брат дружини — Василь Григорович Латьєв, жила тут на квартирі ще з довоєнного часу добре їм знайома Зінаїда Олександрівна Курбат. В.Г.Латьєва добре знали в місті ще з довоєнної пори як чесну й порядну людину.

Коли німці вступили в місто, на Вознесенщині було організовано підпілля. За домовленістю з Г.Я.Гончаренком, В.Г.Латьєв зустрічав підпільників і супроводжував до «Кравця»; а також забезпечував явку від якихось раптових несподіванок.

Сестра Василя, Марія Григорівна, під час війни працювала, в приміщенні нинішньої школи № 1 прибиральницею. Там щоденно збиралась фашисти, поліцаї, а також люди, які стали на шлях підтрим­ки фашистського режиму.

Марія Григорівна ні з ким не вела розмови, але прислухалася до розмов зрадників, а ввечері повідом­ляла про почуте партизанам, які збиралися в її квартирі, а інколи і у Гончаренка.

Явочна квартира вознесенських підпільників була в будинку № 9 (нині №13), в квартирі  І.В.Воробченко.

Під час війни 194 – 1945 років вулиця в нашому місті була майже повністю зруйована.

В 1957 році в місті вступив у експлуатацію перший житловий будинок № 13 по вул. Соборній. Це був перший новий житловий  багатоповерховий будинок, споруджений у повоєнні роки. Згодом були зведені будинки по вул. Кірова, 33,  Короленка 4, 6, 8. Це було в 1958 – 1960 роках.

В 1964 – 68 рр. були ліквідовані всі розвалини по вул. Соборній від провулку Радянського до ЗОШ № 10 і на їх місці були споруджені нові житлові будинки з усіма вигодами.

Клуб залізничників – це одна з небагатьох будівель, що збереглася під час війни на цій центральній вулиці міста. Будинок побудований в наприкінці 18 ст. До революції цей будинок і будинки навпроти належали купцю Фільметову (Єльфімову), у ньому знаходився пивоварний завод, що належав купцю та знамениті в місті ковбасні майстерні. Ковбасні виро­би випускались в широкому асортименті і великій кількості, що повністю забезпечували місто.

На початку ХХ століття Вознесенськ був повітовим містом і входив до складу Херсонської губернії. Як свідчить «Ведомость о числе жителей в городах Херсонской губернии» (1901р.) у Вознесенську на той час проживало 11 тисяч 297 чоловік. Купців було 41, кустарів — 115. Діяло 6 фабрик і завод, 53 трактори і шинки, торгівельна мережа нараховувала 205 лавок і 56 хлібних магазинів.

У 1933 році Вознесенськ був електрифікований, був проведений радіозв’язок.

У 1938 році Вознесенськ отримує статус міста.

У 1936 році у Вознесенську проведено водопровід.

Перша водопровідна колонка (біля СОМу) збереглася до сьогоднішніх днів.

В 1909 р. починається будівництво залізниці Одеса — Бахмач, яке було закінчено у 1912 р. Роботи розгорта­ються на плавнях Південного Бугу — насипається висо­кий насип-дамба до річки Південний Буг. Сюди на по­денні роботи з навколишніх сіл з’їжджаються з своїм тяглом та грабарками тисячі селян, які звозять грунт у насип. Будівники, молоді тоді селяни села Ракове, працювали по типу каруселі, один за одним, звозячи пісок у тіло насилу. Та ось, коли було досягнуто майже потрібного рівня висоти насипу, пі­дошва не витримала навантаження і почала осідати, провалюватись у плавнях, у плавунах. Був оголошений аврал, насип стали підпирати бічними насипами-крилами і розповзання на сторони припинилось. Будівництво мостів через Мертвовод і Буг і проїзд на Прибужани проходили більш-менш успішно. Працювали по­денне весь світловий день, а заробляли мало. Та для селян це було джерелом заробітку, бо після літніх ро­біт  селяни  були   вільні,   а   гроші   конче  потрібні.

Рух по залізниці було урочисто відкрито. В місті у 1912 р. збудували перон, вокзал, паровозне депо, товарні склади, на Бузьких хуторах — насосну станцію, яка подавала воду у водогін вздовж залізниці для забезпечення паровозів водою аж до Одеси, телеграф, майстерні та інші служби обслуговування  залізниці.

До Вознесенська прибувають робітники, досвідчені залізничники-машиністи, ремонтники з Києва, Одеси, які потім створили кістяк революційно настроєних деповців-залізничників.

Під час війни вокзал був зруйнований, протягом 4-ї п’ятирічки (1946 — 1950 р.р) його було відновлено. У листопаді 1941 року в день 25-ї річниці Великого Жовтня, річницю святкування Жовтневої революції, над будівлею вокзалу невідомі патріоти – підпільники вивісили червоний прапор, який німці протягом доби не могли зняти. Про це пам’ятають вознесенці, які в той час жили в місті. Вони ходили дивитися на прапор, як на символ майбутньої перемоги. А невдовзі вони знову дали про себе знати, підірвавши на Вознесенській станції фашистський склад боєприпасів.

Будівництво залізничної дороги мало великий вплив на розвиток міста на початку ХХ ст. Після проходження через Вознесенськ залізничної дороги Одеса — Бахмач значно прискорилися темпи зростання промисловості міста. В кінці 20-х років ХХ ст. почали виробництво консервний, маслоробний та цегляно — черепичний заводи.

Ці непоказні двоповерхові будинки, що знаходяться біля приміщення вокзалу, мають доволі солідну історію. Вони були побудовані ще на початку ХХ-го століття для працівників управління Одеської залізниці. За цей час вони частково перебудовувались, але первинний вид все одно зберігся.

Сквер залізничників було насаджено у 1915 – 1925 роках. Він був добре благоустроєний, озеленений. Влітку тут було багато квітів, працював фонтан. На літній ест­раді демонструвалися кінофільми, виступали учас­ники художньої самодіяльності. Інколи тут виступа­ли приїжджі артисти. Вже в повоєнні роки на цій естраді виступав радянський композитор М. І. Блантер, автор задушевних ліричних пісень.

До початку 60-х років ХХ ст. сквер залізничників був любимим  місцем   відпочинку   вознесенців. Прикро, що до 1990 року сквер фактично знищи­ли, розрушили літню естраду.

Однією з найдавніших могил та пам’ятників, що збереглилися до наших часів в місті, є могила генерала Данила Олександровича Герштенцвейга, командира зведеного кавалерійського корпусу. Він будував місто, висаджував парки, ліси, сади, готував місто до великих маневрів 1837 року.

Присутній у Вознесенську на оглядах, парадах та маневрах історик та політичний діяч А. Н. Демідов, що подорожував тоді нашим краєм,  передає свої враження в праці 1853 року («Анатолий Демидов. Путешествие в южную Россию в 1837 году»): «Представьте себе на месте бедной деревушки цветущий город, исполненный шума, движения, величия, вообразите, что перед вами прекрасные сады, пространное парадное место, большие улицы, по которым тянется более трехсот обширных домов, которые выстроены по одному плану и в равных друг от друга расстояниях; вспомните, что все это возникло как будто посредством волшебства и что в то время, когда мы прибыли, все это пространство было тесно наполнено людьми, так что почти недоставало помещений для приезжих Словом, все это в совокупности представляло картину, какой еще никогда не представляли здешние степи, где не далее, как 50 лет назад, господствовала постоянная тишина, возмущаемая лишь свистом ветра. Представив себе обязанность поселенного корпусного командира, которому вверено до 15000 войска и до 100 тысяч поселян, нельзя не благоговеть к заслугам подобных людей.».

Данило Олександрович Герштенцвейг, генерал від артилерії, народився в 1790 році. У 1809 р отримав справжнє бойове хрещення у Вітчизняну війну і особливо відзначився в боях під Смоленськом, Бородіно, Малоярославці. Кавалер орденів Святого Георгія 4 і 3 ступенів.

У 1845 р Данило Олександрович Герштенцвейг отримав чин генерала від артилерії. Одночасно з командуванням корпусом він близько 13 років керував Новоросійськими військовими поселеннями і надав цьому краю сучасного вигляду, засновував сади, розводив ліси.

У 1848 р йому було доручено командування військами (шістьма дивізіями), які, за згодою з турецьким урядом, були введені в Молдавію для придушення заворушень, що там виникли. Помилка у виконанні Найвищого царського веління при переході наших військ через р. Прут (а за іншими джерелами — внаслідок догани, отриманої з Петербурга за вступ військ в Молдавію в 1848 р.), привели генерала в такий розпач, що він сам порушив клопотання про звільнення його від командування. Отримавши відпустку, генерал відправився в Росію, і на шляху, під впливом тяжкого морального стану, в містечку Леово застрелився 14 серпня 1848 р.

Прах генерала Данила Олександровича Герштенцвейга перевезений у побудований ним Вознесенськ, де і похований в тутовому гаю, саженях в 70-80 від Тріумфальних воріт. В даний час від цього гаю і сліду немає. Пам’ятник над могилою стоїть біля проїжджої дороги: на мармуровій брилі — колона, увінчана шоломом. Напис: «Генерал від артилерії Герштенцвейг. Народився в 1790 р., помер в 1848 р.».

Колись цей пам’ятник знаходився на одній лінії з Тріумфальними воротами, які стояли на в’їзді в місто і які знесли під час  будівництва дороги по вулиці Київській в 60 – ті роки ХХ ст. Кажуть, що з його могили зникли дві шаблі та два пістолета. Подальша доля предметів невідома. Зараз за могилою наглядають вихованці ЦДЮТ.

Мельниця – одне з перших підприємств, заснованих в нашому місті. Її будував і потім працював на ній відомий у кінці 18 ст. у місті підприємець Дикін. Мельниця побудована на колишній околиці міста, біля Тріумфальних воріт, які служили в’їздом у місто. Поруч з мельницею в кінці 19 ст. Дикіни робудували дім для своєї родини, в якому їх нащадки живуть дотепер. (Показати дім) Після смерті першого власника мельниці Дикіна весь час до жовтневої революції  мельниця переходила до його нащадків. Сім’я Дикіних користувалася у громадян великою повагою. Її члени в різні роки були головою міської попечительської ради, членами міської Думи. Після революції мельниця стала власністю народу, а Дикіни працювали на ній вже  робітниками. Мельниця пропрацювала все 20 ст. і перестала експлуатуватися лише в останні роки.

Оригінальна за своєю формою церква святої Ольги, яка була побудована не так давно, в кінці ХХ-го століття відомим міським підприємцем Синявським.

На північній околиці міста Вознесенська, недалеко від жвавої траси Миколаїв – Київ, розташований штучно насаджений лісопарк, заповідне урочище Мар’їна Роща (Мар’їн Гай), яке має площу 60 га. Урочище має насадження з дубу звичайного, ясеня та різних видів кленів.

Мар’їн  Гай було по­саджено генералом Данилом Олександровичем Герштенцвейгом на честь цариці Катерини II, адже справжнє ім’я Катерини II  — Марія Скавронська.

Для ство­рення Мар’їного гаю із Новомиргорода було завезено 1 мільйон 200 тисяч штук дерев. Причому в історичних джерелах вказано, що дерева завозилися із гру­дою землі на корені, що забезпечувало їх добре приживання.

У Вознесенському районі найбільша концентрація природних та штучних лісів в усій Миколаївській області. Мар’їна Роща — ліс змішаного типу, в якому є місце хвойним і листяним породам дерев. Щільність лісового насадження неоднорідна і ліс то тут, то там оголюється галявинами.

Поруч з Мар’їним гаєм зберігся невеликий, схожий на палац будинок, який служив резиденцією імператору Миколі І, коли він інспектував військові поселення на півдні. Літня царська резиденція у Вознесенську зведена в 1837 р.  генералом Данилом Олександровичем Герштенцвейгом.

Літня резиденція царя являє собою мініатюрний замок у стилі середньовіччя. З палацу — вид на площу, де в тому ж 1837 р. в тихий вечір 24 серпня 2000 музикантів і 3000 пісенників зустріли одноголосно російську царицю гімном «Боже, царя храни!». Скільки величі було в цьому торжестві! На бал 30 серпня 1837 р. в присутності Царської сім’ї та багатьох іноземних принців було запрошено все дворянство Херсонської губернії.

У подальший час всі російські царі та близькі до них особи, які мандрували на відпочинок до Криму, зупинялися саме в цьому палаці. Істориками доведено, що в цьому палаці зупинявся цар Олександр ІІ з сім’єю та відомим російським поетом В.А. Жуковським.

Імператор Микола I був у цьому невеличкому палаці три рази: 24 серпня 1837 р., 20 вересня 1842  та 1852 роках.

Зараз ця будівля використовується як офіс управління Вознесенського лісництва.

Гранітний пам’ятник легендарному одеському бандиту, ”королю” біндюжників, анархісту Михайлу Япончику, встановлений на місці його загибелі у Вознесенську у 1919 році.

Мішка Япончик (Мойсей Вольфович Вінницький) народився в сім’ї  єврейського міщанина, візника-биндюжника 30 жовтня 1891 року  в Голті (нині м. Первомайськ). Навесні 1919 року він створює свій власний загін, що складається з кримінальників Одеси.

Загін був підпорядкований бригаді Котовського у складі 45 -ї дивізії Йони Якіра і в липні спрямований на військові дії проти військ Петлюри. Перша атака полку в районі Бірзули проти петлюрівців була успішною, полк зумів захопити Вапнярку. Наступного дня послідувала контратака петлюрівців,яка призвела до розгрому і втечі полку. Загін дезертирував і спробував повернутися до Одеси. Чекісти організували засідку на підході до залізничної станції Вознесенськ. Під час затримання 29 липня 1919р. на околиці міста Мішку Япончика застрелив при спробі втечі командир кавалеристів Урсулов. Мішка Япончик був убитий при арешті.

Відспівувати Мойшу-Якова Вольфовича Вінницького прийшли євреї Вознесенщини, приїхали й одесити. Солісти Одеського оперного театру разом з відомим кантором хоральної синагоги Пинєю Міньховським служили молебень.

Навпроти знаходиться пам’ятник Герою Радянського Союзу капітану О.А. Осадчому, який загинув на цьому місці в запеклих 3-денних боях за Вознесенськ. Пам’ятник встановлено у 1969 році за проектом І. Куріенко. Пам’ятник розташований на природному місці в оточенні дерев. Пам’ятник представляє собою гранітну стелу з усіченим завершенням поставлену на невисокому постаменті. На фасадній частині стели розташована табличка з написом «На цьому місці при визволенні міста  Вознесенська від німецько-фашистських  загарбників 23.III.1944р. загинув Герой Радянського Союзу капітан Осадчий Олексій Антонович.

На початку ХХ ст. царський уряд запрошував до роботи в Росії багато іноземців, пропонуючи їм пільги за умов інвестування грошей. Німець Шпехт був таким іноземцем, до революції він жив у Вознесенську. Капіталістів-іноземців, найчастіше німців, у Вознесенську, приваблювали велика кількість вільних робітників, дешевизна робочої сили. У Вознесенську Шпехт разом з німцем Раудсеном будують завод сільськогоспо­дарського знаряддя «Раудсен і Шпехт», розраховуючи на розвиток сільського господарства на півдні України. Завод у 1907 – 1917 роках активно працював.

Шпехт жив у будинку навпроти заводу (показати). Будівля побудована у середині ХIХ століття. Фасад вертикально членований пілястрами у простінках, видовженими на висоту двох поверхів. Вікна другого поверху з лучковим перетином оздоблені масивними литвами, важким декоративним сандриком. Своєрідність образу споруди підкреслюється розташованими відкритими сходами, що ведуть на другий поверх.

Шпехт побудував житлові будинки для робітників, які стоять до сьогоднішнього часу. На той час це було прогресивне і лояльне відношення до робочих. В 1917 році завод був націоналізований більшовиками і названий заводом «Червоний технік». За роки свого існування завод пережив так багато змін, що вже й нелегко розповісти про них. То він був промбазою індустріального технікуму, з 1930-их років — самостійний завод, що випускав борони, граблі, лопати. Перед війною завод випускав медичні інструменти, довгий час випускав плоскогубці й інший дріб’язок. В 90 – ті роки ХХ ст. завод припинив свою діяльність.

В будинку біля Укртелекому в кінці 50-их років ХХ ст. була відкрита перша в місті дитяча музична школа, друга в нашій області. Її директором та організатором був Володимир Володимирович Кучеровськнй. Потім він переїхав до Миколаєва, де був директором музичного училища. У музичноому середовищі цю людину знають як відомого музиканта, аранжувальника, виконавця, пропагандиста музики.

Зараз проїжджаємо повз будинок, де проживала сім’я відомого художника Кібрика. Полруч – будинок, в якому був до революції приватний банк Кібрика — батька художника, академіка Є. А. Кібрика. Ці будинки належали заможній єврейській родині управляючого хлібоекспортної компанії Кібрика. Приміщення було націоналізоване більшовиками після революції. В роки громадянської війни в банку Кібрика знаходився перший ревком, потім Держбанк, а після переїзду цієї організації в будинок «Союзтрансу» до 70-х років там був міськком Компартії України. Зараз тут працює міська дитяча музична школа. Батько Є. А. Кібрика був одним із можновласників міста, він арештований та розстріляний з дружиною у перші роки Радянської влади.

Центральний ринок завжди у місті  був розташований на тому ж місці, що і нині. Але у ХІХ ст. входи до ринку були з шести боків: з вул. Київської, колишньої Жовтневої революції (тоді Петроградської), з вул. Центральної (колишня Синякова та  Соборна), по центру ринка з вул. Чубчика; (тоді не було назви) і вул.Одеської (Кірова).

В будівлі, де зараз розташо­ваний магазин підприємця Пташника була крамниця, яка до революції й після неї належала відомому в місті городянину  Залкінду. Це приміщення було прекрасно обладна­но меблями. Тут були встановлені столи й стільці, були вішалки для верхнього одягу.

Під магазином було підвальне приміщення, де також стояли столи і стільці (сьогодні це підвал магазину). Однак, не всі знають, що будівля має ще один нижній підвал. Він знаходиться під каналізаційним колектором шкірзаводу. В цьому підвалі в старі часи Залкінд зберігав бочки з різноманітними винами. Сам Залкінд володів цими складами й винним магазином. Він був відомим в місті меценатом і членом міської думи.

В 1936 році в місті було знесено собор і дзвіницю, які стояли на місці ЗОШ №2.

Внутрішній вигляд собору був дуже багатим. Всі кар­тини були зроблені із мозаїки. На дзвінниці, висотою приблизно в 5 поверхів, був установлений величезний дзвін, який своїм звуком не поступався московсько­му, що на Спаській башті. Протягом дня, до 12-ої ночі він постійно відбивав час.

В центрі міста у 18 – 19 ст. знаходилася головна площа, яка називалася Ярмарочна. Сьогодні на її місці — площа Центральна. З краю площі, на вулиці Синякова (Дворцова) знаходиться будівля, яку було побудовано у 1865 році. В цьому році їй виповнилося 151 рік.

Будівля мала винятково адміністративне значення і ці функції (адміністративної будівлі) вона виконувала весь час свого існування.

Спочатку це була Міська управа (дума) м. Вознесенська, це була кам’яна будівля, що мала покрівлю із заліза. На початку ХІХ ст. в нашому місті будівель з такими характеристиками було всього 238. Ззовні будівля оздоблена  фронтоном над вхідними дверима та карнизами, вікна прикрашені сандриками. У середині ХIХ ст. в цій будівлі знаходилася Біржа праці.

Всі елементи архітектурної композиції будівлі мають однаковий розмір. Все це вказує на те, що будівля побудована в стилі російського класицизму. Вона має чітке просторове рішення, строгі чіткі геометричні форми, внутрішня частина приміщень оздоблена прямолінійно і лаконічно.

В оформленні фасадe переважають класицистичні стильові риси. Центральна осьова композиція головного фасаду підкреслена наявністю ризаліту, увінчаного високим фігурним симетричним аттиком. Архітектурні деталі, профільована підвіконна тяга, широкий фриз, профільований карниз, підкреслюють горизонтальну направленість композиції. Кутові частини та головний ризаліт виділені пілястрами. Віконні отвори прямокутні з рядовим перетином, прикрашеним лише вузьким замковим каменем та прямим сандриком (на головному фасаді). До нинішнього часу збереглося первинне дерев’яне заповнення вхідного отвору. В ряді внутрішніх приміщень збереглися ліпні плафони.

Будівля має внутрішній двір, що є характерною ознакою для будівель того часу.

У  1889-1893, 1902, 1911, 1913 рр. будівлю було перебудовано. В ці роки в ній проводила свої засідання Вознесенська шестигласна дума, до складу якої входили міський голова і шість гласних, що обиралися на три роки.

На 1 січня 1913 року в міській управі, що тут працювала, було 4 чоловіка: міський голова Федор Ігнатович Кухаренко, члени М. Г. Лефтер и Е. Е. Позе, секретар Г. В. Аленін. Міська дума мала 16 гласних. Міській думі підпорядковувалися сиротський суд, міщанська управа, казначейство, поштово — телеграфна контора, поліція, пожежна команда, дільниця Херсонського акцизного управління, державний винний склад, земська лікарня, ветеринарна лікарня, аптеки.

Після Жовтневої революції у грудні 1917 р. за рішенням Вознесенської організації більшовиків був створений військовий революційний комітет під керівництвом Є. А. Синякова. Було ліквідовано міську управу, у другій  половині січня 1918 р. Вознесенська Рада разом з Вознесенським повітовим виконавчим комітетом Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів почала працювати у приміщенні на вулиці Дворцовій.

В 1928 р. до Вознесенська приїздив Всеросійський староста М. І. Калінін, а в 1932 р. — голова ВУЦИК Г. И. Петровський та генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор, які декілька днів працювали у цій будівлі.

В послідуючі роки це приміщення було переобладнано під робітничий клуб. Тут демонструвалися кінофільми, працювала художня самодіяльність «синьоблузники», виступали приїжджі артисти. В цьому ж будинку знаходилася й міська бібліотека.  В дворі робклубу була літня естрада, де виступали приїжджі й самодіяльні артисти.

У 1941 році почалася війна. В будівлі знаходилася німецька управа, яка керувала життям окупованого міста.  Будівля управи була єдиною в центрі міста, що уціліла повністю від німецьких бомбардувань.
В підвалах будівлі деякий час знаходилися вознесенські підпільники. Саме звідси їх вели на страту по теперішній вулиці Короленка до парку 1 Травня.

В післявоєнні роки в цій будівля знаходився виконавчий комітет Вознесенської міської ради.

У 1967 р. до святкування 50-ої річниці радянської влади в місті було побудовано на Центральній площі адміністративну будівлю для органів влади. З цього часу в будівлі за адресою Синякова, 9 знаходиться районне сільсгоспуправління.

Сьогодні будівля має поганий стан, потребує капітального ремонту, втрачає первинний вигляд. Підтримання пам’яток історії та архітектури у гарному стані повинно бути нашою задачею завжди, за різних часів і державних устроїв.

В цьому будинку на вулиці Щорса, 10 в роки війни в 1941 – 1945 років знаходився Вознесенський підпільний центр.

У кінці XIX і на початку XX століття у Росії існувало «земське товариство», яке за рахунок зібраних у народа коштів займалося будівництвом доріг, соціально-культурних закладів. В  кінці 19 століття суспільством було прийнято рішення про будівництво у Вознесенську лікарняного комплексу, що складався із відділень – терапевтичного, хірургічного, неврологічного і інших.

У 1887 році в Вознесенську була відкрита перша лі­карня на 25 ліжок. В місті в цей час проживало 15748 чоловік. Старі будівлі лікарні існують і сьогодні і виконують свої основні функції. Це інфекційне відділення та інші відділення.

Сподіваємось, що хтось з вас пізнав для себе щось нове, хтось поглянув на знайомі місця під іншим кутом, але головна мета — зацікавити вас історією Вознесенська, привернути увагу до його архітектури, виявити невирішені питання, підняти нові, не тільки заохотити молодь до вивчення історії рідного міста, але й показати приклад вивчення цієї історії та надихнути її на нові дослідження.

 

 

https://sites.google.com/site/voznesenskznajomijineznajomij/

 

В 2011 г. Свято-Вознесенскому  кафедральному собору – 5 лет

Прошлое и настоящее

 В этом году исполняется ровно 5 лет, как во вновь отстроенном Свято-Вознесенском кафедральном соборе состоялась первая служба в честь великого двунадесятого праздника Вознесения Господа нашего Иисуса Христа. История собора интересна, богата интересными фактами. Многие исторические факты скрыты для нас до сих пор в глубине архивов, которые разбросаны по различным городам ушедшей в прошлое страны. Но мы надеемся, что со временем все сокрытое станет для нас доступным.   Сегодня мы делимся с Вами информацией, которую смогли собрать за короткое время.

Начало

Исторические справки говорят о том, что судьба собора неразрывно связана с городом и с его названием, о чем говорит соответствующий  указ императрицы Екатерины II:

«Генерал-фельдцейхмейстеру, Екатеринославскому, Вознесенскому и Таврическому генерал-губернатору графу Зубову в 27 день генваря 1795 года в Санктпетербурге. Разсмотрев поданный от вас в 18 день генваря сего года доклад со всеми приложениями и быв согласны…, возлагаем на вас воздвигнуть и устроить губернский город сего наместничества вдоль реки Буга, в окружностях местечка Соколов, под именем Вознесенска, где повелеваем заложить и воздвигнуть соборный храм, во славу имени Вознесения Господня, именуя и губернию Вознесенскою»

Из-за того, что вскоре императрица скончалась, наследник императрицы Павел I отменил все указы своей матери и строительство собора отложилось без малого на 50 лет. Вот что сообщает Гавриил, архиепископ Херсонский и Таврический, в своем хронологическо-историческом описании церквей 1848 года:

«Церковь г. Вознесенска, Петропавловская, каменная. Город Вознесенск или место, где ныне находится город, именовалось прежде «Бугской казачьего войска станицей Соколы» и обселено было воинскими поселянами около 1775 года.  Церкви у них не было еще в то время, а имелась одна часовня, при которой хотя и состоял священник Григорий Кащенков, но в часовне литургий совершаемо не было.

В 1792 г. архиепископ Амвросий, по прошению общества военных поселян, соизволил выдать в эту часовню походный антиминс  с дозволением служить обедню, вследствие чего часовня преобразовалась в церковь. Эта церковь ныне не существует и от нее не осталось никаких следов. Местонахождение ее было в нынешнем парке, против восточных ворот церковной ограды Собора, саженях в 25 от нее.

Ныне тут построена новая, лучшая, которая освящена в 1846 году. Этот храм Божий во славу имени Вознесения Господня сооружен на средства военного поселения. Генералом Д. А. Герштенцвейгом  в Вознесенске утвержден комитет для построения церкви и подрячики – Любовицкий и Аникеев контрактом, заключенным с комитетом 11-го кавалерийского округа в 20-й день сентября 1837 года. Подрядчики обязались выстроить в Вознесенске Соборную трехпрестольную церковь по Высочайше утвержденному плану, причем они обязались постройку церкви начать 20 августа 1838 г. и закончить вчерне и покрыть железом 1 ноября 1839 г., а совершенно окончить непременно к 15 июня 1840 г.

Определенная на построение церкви сумма составляла 112 тысяч 250 рублей серебром.

По неустойчивости подрядчиков строительство церкви затянулось и она освящена только в 1846 году. Колокольня же закончена постройкою в 1865 г. Кроме Соборной церкви, в самом городе есть еще другая, гарнизонная, во имя Святого Архангела Михаила, освященная в 1906 г. и находящаяся в дворцовом саду, возле Дворца.

Она приспособлена надстройкой из столового зала при дворце, устроенного отдельно от него.

( из 25-й глаые рукописи Терентия Руденко “Вознесенск за 120 лет своего существования» (1916 год))

Дальнейшую жизнь собора в период от строительства и до 1884 года подробно описал настоятель Вознесенскаго собора и Благочинным церквей Вознесенскаго округа, протоиерей Михаил Вартминский в своем сообщении под названием «Краткая записка, заключающая въ себ? церковно-историческую л?топись,  о Вознесенскомъ собор? г.Вознесенска и приписной къ нему, предм?стья Бугскаго, Петропавловской церкви».

«…я, прибывъ на службу въ г.Вознесенскъ 1837 года, — засталъ на престол? въ приходской церкви св.антиминсъ, подписанный Архіепископомъ Амвросіемъ Полтавскимъ и выданный въ Петропавловскую Церковь въ м.Соколы, 1792 года, которая была уже вторая

Церковь…»

«…Жители-же м.Соколовки, названной отъ перваго поселенца Сокола, уже поселившіеся въ достаточномъ количеств?, им?ли нужду въ церкви и священнослужителяхъ, почему и просили

епархіальную власть разр?шить имъ построить церковь и назначить къ ней причтъ, что имъ было сд?лано со стороны епархіальной власти, и церковь была построена первая камышевая, которая давно не существуетъ, и на томъ м?ст?, гд? была первая церковь, по просьб? моей, одинъ благочестивый житель, нын? уже умершій, поставилъ памятникъ въ вид? пирамиды.»

«…Штатъ былъ при сей церкви: настоятель (онъ-же й благочинный), священникъ, діаконъ и два причетника…

…Въ 1868 году Государь Императоръ Александръ Николаевичъ упразднилъ существованіе военнаго поселенія, а, по упраздненіи военнаго поселенія, церкви и духовенство переданы въ епархіальное в?домство съ штатами, Высочайше утвержденными, относительно содержанія, т. е. жалованья, опред?леннаго духовенству, съ подцерковными землями, планами и межевыми книгами…

…на суммы департамента бывшаго военнаго поселенія въ г.Вознесенск? нын?шній соборъ построенъ въ 1846 году, съ колокольнею при немъ, а также былъ освященъ средній престолъ, во имя Вознесенія Господня, согласно указанію Императрицы Екатерины, правый прид?льный во имя святителя Николая, л?вый прид?льный во имя святаго благов?рнаго великаго князя Александра Невскаго. Соборъ снабженъ былъ на т? же суммы приличною ризницею и богатыми сребро-позлащенными сосудами и другими

необходимыми принадлежностями…»

«…Жители предм?стья Бугскаго въ прошеніи своемъ, поданномъ ими нын? покойному Архіепискому Димитрію, о разр?шеніи построить имъ церковь, объяснили, что они не могутъ построить отъ себя домовъ для отд?льнаго причта, назначить жалованье, но могутъ отвести

подцерковную землю, и просили новую церковь ихъ причислить къ Вознесенскому собору, съ возложеніемъ обязанности на церковный причтъ производить въ церкви ихъ богослуженіе. Всл?дствіе таковой просьбы сказанныхъ жителей Херсонская духовная консисторія предписала мн? указомъ отъ 7 сентября 1862 года за № 3317: «Согласно просьб? сказанныхъ жителей

Бугскаго предм?стья, приписать церковь ихъ къ Вознесенскому собору, вм?нивъ въ обязанность соборнымъ священно-служителямъ производить въ Петропавловской церкви священнослуженіе въ положенные дни», каковое распоряженіе епархіальнаго начальства исполняется буквально и

неопустительно. Прихожане не могутъ пожаловаться на неисправность служенія; приходъ состоитъ въ одномъ состав? съ соборнымъ, и отчетъ о немъ представляется епархіальному начальству въ назначенные сроки. Одна только операціонная продажа св?чей, кружечный и кошельковый сборъ и прочія кружки, учрежденныя на разные предметы, ведутся и отчитываются особо отъ прихода соборнаго, и деньги записываются въ отд?льныя книги, выданныя изъ

Херсонской духовной консисторіи. Но по сил? Высочайше утвержденныхъ штатовъ, при передач? церквей и духовенства изъ военнаго в?домства въ епархіальное, и, по состоянію трехъ причтовъ при собор?, н?тъ надобности образовать новый приходъ въ Петропавловской церкви.»

 

Документальныя и статистическія св?д?нія.

… Церковно-приходскихъ школъ въ приход? н?тъ, а есть мужская и

женская прогимназіи, содержимыя частію — городомъ, а частію отъ

государственнаго казначейства.

… 0 числ? прихожанъ разныхъ сословій. (Муж./)Жен.)

Прихожанъ при об?ихъ церквахъ состояло въ 1881 году . . . . . . . . 4340 / 4261

Въ 1882г. состояло. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4429 / 4376

Въ 1883 году. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4677 / 4582

Итого. . . . 13446 / 13219

За 1881, 1882; и 1883 годы родившихся. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 864 / 848

Умершихъ за эти годы было. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 640 / 480

Бракомъ сочетавшихся. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 314

Отпадшихъ отъ православной церкви не было.

Присоединившихся изъ раскольниковъ въ 1881 году . . . . . . . . . . . . . . 3  / 1

… Прихожане вс? гов?ютъ въ великій постъ, и испов?дываются, св.таинъ

причащаются, а н?которые гов?ютъ по два и три раза въ годъ, и въ особенности въ

успенскій постъ.»

Духовенство  Свято-Вознесенского кафедрального собора

Следует отметить, что, к сожалению, на данный момент полного списка духовенства Свято-Вознесенского кафедрального собора нет. Представляем вашему вниманию информацию, которую удалось на данный момент собрать.

Священник Михаил Елисеевич Вартминский

С момента начала строительства  в 1837 году Свято-Вознесенского кафедрального собора архиепископом Херсонским и Таврическим Гавриилом настоятелем собора и благочинным 5-ого Вознесенского округа был назначен протоиерей Михаил Елисеевич Вартминский,  в 1831 году окончивший Одесскую духовную семинарию и до 1837 года бывший настоятелем церкви в с. Новокрасном. Следует отметить, что протоиерей Михаил Вартминский возглавлял Вознесенское благочинье на протяжении 52 лет, до своей кончины в 1889 году.  Священник М. Вартминский пользовался огромным уважением и у прихожан, и у священнослужителей. Святитель Иннокентий (Борисов), архиепископ Херсонско – Таврической епархии  в 1848-1857 году, отмечал необычайную образованность и высокую культуру священника М.Вартминского. В своем донесении священному Синоду святитель Иннокентий отметил не только успешную деятельность М.Вартминского как священнослужителя, но и как преподавателя. Священник М.Вартминский был среди тех немногих священников, с которыми святитель вел личную переписку.

Священник Василий Иоаннович Луговенко.

«По распоряженію Владыки Архіепископа Гавріила   2 сентября 1843 года   былъ опред?ленъ къ   соборной церкви г.Вознесенска.» Служил священником в соборе 2 года.

Священник Иоанн Курлов

Благочинный Вознесенского округа Елисаветградского уезда, настоятель Вознесенского собора с 1889 года по 1898 год (год кончины). Других сведений пока не имеется.

Священник Андрей Александрович Пасхалов

Благочинный Вознесенского округа Елисаветградского уезда настоятель Вознесенского собора протоиерей Андрей Александрович Пасхалов  был благочинным с 1898 года (предположительно до революции 1917 года, сведений по нему пока нет). Известно, что он окончил Одесскую духовную семинарию в 1867 году.

По данным 1902 года в Вознесенском соборе также  служили:

Священник Василий Ионович Лопатинский (окончил Одесскую духовную семинарию в 1867 году, одноклассник А.Пасхалова), он же законоучитель в прогимназии.

Священник Гавриил Назарьевич Чайковский, он же законоучитель в прогимназии. Предполагается, что Чайковский Г.Н. был настоятелем собора в послереволюционный период.

Протоиерей Иван Алексеевич Левицкий, он же законоучитель 2-х классного мужского приходского училища.

Диакон Григорий Алексеевич Добрыка, он же учитель пения в прогимназии.

Иеросхимонах Евфимий

Иеросхимонах Евфимий, в миру Евтушенко Емельян Герасимович, родился в 1865 году в поселке Еланце Харьковской губернии. Его отец, Герасим Тимофеевич Евтушенко, всю жизнь отличался глубоким благочестием. Мать происходила из священнической семьи. Воспитателем и самым близким человеком Емельяна была его мать. В 17-летнем возрасте он принял твердое решение всецело посвятить свою жизнь Богу, удалившись в монастырь и приняв монашеский постриг. С 1910 года он рясофорный послушник на Святой горе Афон в Греции.

В 1917 году послушник Емельян, не подозревая об опасности, вместе с другими насельниками Афонского монастыря, приехал в Россию за сбором пожертвований для монастыря, и здесь в г. Одессе его застала революция. Возвратиться на Афон не представлялось возможными.

С 1931 года жил в городе Вознесенске и трудился при церкви пономарем, а позже после разрушения Свято – Вознесенского собора в селе Новокрасном Николаевской области. В 1943 году принял постриг и был рукоположен во иеродиакона. В 1944 году немецкими оккупантами был вывезен в Австрию на работы с другими людьми, а оттуда перебрался в Югославию, где поступил в число братии Высокодичанской Лавры.  После освобождения Европы  в 1945 году отец Емельян возвратился на Родину и поступил в число братии Почаевской Лавры, где нес послушание повара. В то время в Почаеве подвизалось много духоносных старцев, в том числе и ныне прославленный прп. Амфилохий Почаевский, под мудрым руководством которого Емельян возрастал. В 1950 году отец Емельян был рукоположен во иеромонаха,  в 1960 году Высокопреосвященнейший владыка Кировоградский и Николаевский Нестор (Анисимов) постриг о. Емельяна в великую схиму с именем Евфимий. После его блаженной кончины “Журанал Московской патриархии”‘ опубликовал краткий некролог.

Богоборческие времена

После революции 1917 года начались гонения на церковь. Шли повсеместные аресты и расстрелы священнослужителей. Вот как описывается в хрониках тех лет обстановка в городе Вознесенске: «Комсомольцы…, взявшись за руки, водили хороводы вокруг собора, пытаясь заглушить революционными песнями богослужение».

В 1936 году Свято-Вознесенский кафедральный собор был взорван большевистской властью.  Закрыты также были и другие храмы города. Богослужения совершались в основном тайно и в приспособленных помещениях.

К сожалению, полной информации о священнослужителях Вознесенского собора и их судьбе до сих пор нет.

Настоящее собора.

 В 1999 году   по благословению Высокопреосвященнейшего Архиепископа Николаевского и Вознесенского ПИТИРИМА рядом с местом, где был  разрушеннй собор,  начато строительство нового Свято – Вознесенского кафедрального собора и в его основании заложен первый камень.

В 2000 году Высокопреосвященейшим митрополитом Украинской православной церкви Владимиром (Сабоданом) был совершен молебен на начало строительства собора.

Все руководство строительством кафедрального было возложено на протоиерея Владимира Семенюка, назначенного благочинным Вознесенского района в 2001 году.

Строительство фундамента начато и велось на добровольные пожертвования и спонсорскую помощь жителей Вознесенска предприятием «Будівельник» (директор Кравцов Е.Н.), гранит на фундамент бесплатно передал Актовский гранитный карьер, директором в то время был Пышный В.С.

Когда были подняты стены собора до сводов, протоиерей Владимир был приглашен к генеральному директору ЗАО «ВОЗКО» Кернеру Сергею Моисеевичу. Кернер С.М. предложил оказать финансовую помощь в строительстве кафедрального собора. Эта встреча стала поворотной в строительстве собора и с этого момента оно значительно ускорилось.  За все время строительства   ЗАО «ВОЗКО» направило на строительство более 600 тысяч гривен. Не остались равнодушными к восстановлению исторической справедливости все предприятия, частные предприниматели и жители города. Всецелую поддержку в строительстве собора оказали также исполком городского совета и мэр города Юрий Иванович Гержов, с помощью которых в городе было организовано движение за сбор средств на завершение строительства и установку иконостаса к открытию собора. Благодаря этой инициативе, большинство жителей города перечислили на эти благородные цели свой однодневный заработок, что помогло к празднику Вознесения Господнего открытить двери собора для первого богослужения в 2006 году.                   Кроме ЗАО «ВОЗКО»,  весомый вклад в строительство кафедрального собора внесли АО ПТФ «Виктория» (директор Матуляк О.С.), Вознесенский хлебзавод (директор Береговенко С.А.), ООО «ВПРОК» (директор Саражалинский В.А.), автопредприятие «Спецагропромтранс» (директор Косогов А.М.), воинская часть (командир Борщ Н.В.),  УПТП ЮУ АЭС (директор Демидова Л.Д.), предприниматели Матюхин В., Соя А.Н., Ясеницкий И.М., Тюпа Н.Н., Семенова Т.Ф., Сердега О.И., Сердега А.И., Белик В.П., Малка К.Л. и многие другие. При финансовой поддержке Возияна В.И.  внутри собора расписана центральная икона Вознесения Господня.

За вклад в строительство Свято – Вознесенского кафедрального собора орденом «Святого Нестора летописца» Украинской православной церкви награждены Кернер С.М., Демидова Л.Д., орденом Святого равноапостольного князя Владимира награжден Возиян В.И. Многие руководители предприятий и предприниматели города награждены почетными грамотами Украинской православной церкви за труды во славу Святой Православной Церкви.

Первым настоятелем нового Свято – Вознесенского кафедрального собора  по праву стал протоиерей Владимир Васильевич Семенюк.  За заслуги перед Украинской Православной Церковью митрополитом УПЦ Владимиром (Сабоданом) награжден орденом Святого равноапостольного князя Владимира и юбилейной медалью I степени «10-летие Харьковского собора»

(Информация собрана и составлена членом приходского совета

Свято-Вознесенского кафедрального собора Семеновой Т.

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*